АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ
44 Теорія і практика управління соціальними системами 3‘2013
УДК 37.014.53
Світлана Сисоєва
ОСВІТНІ РЕФОРМИ: ОСВІТОЛОГІЧНИЙ КОНТЕКСТ
У статті здійснено освітологічний аналіз реформування й модернізації вищої осві-ти в Україні; розкрито освітологічний зміст понять “реформування освіти” й “модерні-зація освіти”; обґрунтовано загальні причини реформування й модернізації сфери освіти; розкрито взаємозв’язок освітніх реформ і реформування дотичних до освіти сфер жит-тєдіяльності суспільства; проаналізовано висновки європейських експертів щодо чинників, що гальмують розвиток української вищої освіти; обґрунтовано необхідність розвитку досліджень самої сфери освіти з позиції сучасної методології міждисципліарності.
Ключові слова: освітологія, освітні реформи, реформування, модернізація освіти.
Освітологія як науковий напрям інтегрованого дослідження сфери освіти до-зволяє проаналізувати розвиток освіти в її історичному та інституційному становлен-ні з урахуванням взаємовпливів та взаємозв’язків освіти з іншими сферами життєдія-льності суспільства (політичною, правовою, економічною, соціальною тощо). Такий освітологічний аналіз видається особливо доцільним, коли йдеться про реформування й модернізацію освіти, оскільки означені процеси є відгуком на трансформації у до-тичних до освіти суспільних сферах, що викликані у свою чергу об’єктивними зміна-ми, до яких можна віднести цивілізаційні, транснаціональні та зміни в освіті на наці-ональному рівні.
Для освітологічного аналізу, спрямованого на пізнання динаміки змін у сфері освіти та її підсистемах, на знаходження засобів “розвитку країни не через ресурсно-сировинні галузі, а через найважливішу сферу людинотворення – сферу освіти” [7], важливим є усвідомлення різного змісту понять “реформування” і “модернізація”.
Реформування освіти можна розглядати як необхідну передумову модернізації, коли закладаються концептуальні і нормативно-правові засади системних змін у сфері освіти відповідно до векторів розвитку, обраних суспільством. Реформа в освіті сприймається як переорганізація діяльності сфери освіти, що спрямована на виконан-ня нових завдань, як правило, на основі впровадження суттєво оновленої (чи нової) парадигми освіти [3]. Реформування освіти пов'язується також з приведенням політичних, фінансо-во-економічних та суспільних інститутів держави, дотичних до сфери освіти, у відпо-відність до визначеної мети розвитку освіти, якою, зокрема, для української освіти є задоволення освітніх потреб, інтересів та розвитку особистості кожного громадянина суспільства, а також ресурсне забезпечення побудови незалежної демократичної, економічно і політично стабільної, духовно розвиненої держави, інтегрованої у євро-пейський простір. Модернізація освіти може розглядатись як зміни, що підтримують і забезпечують динамічний розвиток освіти відповідно до цілей реформ, як створення та реалізація моделей випереджувального розвитку освіти, адекватних до потреб сус-пільства, визначення напрямів “прориву” і зосередження зусиль на досягненні поста-вленої освітніми реформами мети. На нашу думку, процес модернізація освіти можливий тільки після реформу-вання її основ відповідно до вимог часу. © Світлана Сисоєва, 2013
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ
Теорія і практика управління соціальними системами 3‘2013 45
Освітологічний контекст застосування терміна “реформування” вимагає від нас переосмислення стану освіти крізь призму її цінності (державної, суспільної, особис-тісної); механізмів функціонування у суспільстві; функціонування дотичних до сфери освіти сфер життєдіяльності суспільства, які впливають на розвиток освіти і без ре-формування котрих відповідно до визначених векторів розвитку освіти неможливо реформування самої сфери освіти.
Застосування терміна “модернізація” з позиції освітології вимагає від нас пере-осмислення стану освіти крізь призму розуміння її як системи різноманітних навчаль-них закладів і освітніх установ; особливого процесу; різнорівневого результату; соці-окультурного феномену; соціального інституту, що впливає на стан незалежності держави, її економічну стабільність й формування свідомості суспільства [7]; необ-хідності кардинального (відповідно до цілей реформування) оновлення змісту освіти, її форм, методів і технологій.
Реформування і модернізація освіти повинні розглядатись як важлива суспіль-на проблема, оскільки сфера освіти є посередником між особистістю, суспільством і державою, реально впливає на гармонізацію їх відносин [8]. Сфера освіти найбільш повно задовольняє не тільки інтереси, потреби, запити особистості, здійснює її підго-товку до життя у соціумі, а й сприяє формуванню у молодої людини свідомості гро-мадянина суспільства, здатності до розуміння й сприйняття суспільних трансформа-цій, змін та їхніх наслідків, активної життєвої позиції у суспільних процесах. Разом з тим, слушною є думка Т.Левовицького, що “держава і освіта, яка в ній функціонує, покликані служити людям, їхньому розвитку. Відкидається зворотний порядок (який і досі існує), коли особистість повинна адаптуватись до взірців, які їй нав’язуються освітою, освітою службовою, яка обслуговує державні інституції” [5, с.82; 10, с.111].
Головна колізія української системи освіти полягає на сьогодні у відірваності освітньої галузі від потреб країни. Саме на вирішення цієї проблеми повинна бути спрямована модернізація української освіти.
З точки зору освітології можна виділити три причини реформування освіти. Першу причину реформування освіти можна вважати загальною або глобаль-ною, оскільки вона викликає необхідність реформування освіти в усіх без винятку країнах і пов’язана з цивілізаційними змінами. Цивілізаційні зміни породжуються еволюційним розвитком людства, оскільки розширення і поглиблення людського ін-телекту в певні історичні періоди приводить до таких винаходів людського розуму, які кардинально змінюють світ і наше уявлення про нього. Саме у такій точці біфур-кації, внаслідок інноваційних змін у суспільному розвитку відбувається міжцивіліза-ційний зсув, що стає причиною, зокрема, транснаціональних змін і, як наслідок, – ре-формування й модернізації сфери освіти як найбільш масового соціального інституту формування й розвитку людського інтелекту та людських ресурсів. Глобальною причиною сучасних цивілізаційних змін є винахід інформаційно-комунікаційних технологій. Саме “інформаційний вибух” людського інтелекту знач-ною мірою породив процеси глобалізації та інтеграції, хоча, розставляючи пріорите-ти, ми часто зазначаємо їх у такій послідовності: процеси глобалізації, інтеграції та інформатизації суспільства. Інформатизація зробила наше суспільство швидкозмін-ним, інформацію доступною, знання такими, що швидко застарівають, а вимоги до професійних та особистісних якостей людини - мінливими й динамічними. Інформа-ційно-комунікаційні технології, мережа Інтернет радикально змінили освітнє середо-вище, засоби міжособистісної комунікації сприяли формуванню якісно нового моло-дого покоління інформаційного суспільства, поглибили розрив поколінь і наступність
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ
46 Теорія і практика управління соціальними системами 3‘2013
традицій. Саме інформатизація суспільства висунула принцип неперервності освіти на позиції пріоритетного принципу сучасної освіти, а медіапростору надала статус впливового не тільки на формування й розвиток людини, а й на суспільну свідомість та суспільну організованість. Внаслідок глобалізаційних процесів, як зазначається у Білій книзі національної освіти України, активно формуються такі інноваційні утво-рення, як от: “світовий освітній простір”, “європейський освітній простір”, “світові освітні мережі”. Різні рівні інтеграції освітніх, наукових, педагогічних, урядових, громадських організацій створюють небачені можливості для їхньої співпраці, взає-модії в умовах інтернаціоналізації різних сфер життя суспільств. Відбувається глоба-лізація навчальної, дослідницької, інноваційної діяльності завдяки формуванню но-вих систем дистанційного навчання і дослідницьких мереж, які діють у світі незале-жно від географічних та політичних кордонів [1].
В умовах швидкозмінного глобального світу знання й кваліфікація особистості стають не тільки її капіталом, особистісною цінністю, а й набувають суспільної й державної цінності. Від кваліфікації й освіченості кожної людини стає залежним еко-номічний й соціальний розвиток країни, її національна безпека, а тому сфера, що продукує людський ресурс – сфера освіти – виходить на пріоритетні позиції і рівно-правно починає взаємодіяти з іншими суспільними сферами. Освіта починає розумі-тися контекстно широко. На перетині різних наук і освіти з’являються нові галузі на-укового знання, як от: економіка освіти, освітня політика, освітнє право, соціологія освіти, управління освітою тощо. У США, Європі, на теренах СНД, Україні починає активно розвиватися нові наукові напрями: “едукологія”, “освітознавство”, “освітоло-гія”.
З одного боку, сукупний людський інтелект, людський ресурс в цілому відіг-рають провідну роль в сучасному суспільстві, а їхні розвиток стає об’єктом дослі-дження як соціальних, так і економічних наук. З іншого унікальність сучасного етапу розвитку суспільства полягає у тому, що воно потребує людського таланту, індивіду-альності, неповторності, креативності, нестандартності та інноваційності своїх грома-дян. Отже, освітні реформи вже не сприймаються як виключно галузеві, вони ста-ють потужним механізмом розвитку суспільства.
До другої причини реформування освіти можна віднести соціально-економічні трансформації, що відбуваються у різний час у різних країнах. Зміна політичного устрою, механізмів господарювання, формування фінансових ринків спричиняє необ-хідність реформування освіти як найбільш масового соціального інституту розвитку людського капіталу, формування суспільної свідомості і свідомості кожного громадя-нина суспільства.
До третьої причини реформування освіти в окремій країні можна віднести її наміри щодо приєднання до певного інтегрованого економічного й освітнього прос-тору, зокрема європейського.
Реформування освіти в Україні, яке розпочалося після проголошення нею неза-лежності, було зумовлено відразу трьома причинами: значними соціально-економічними трансформаціями в країні, зміною векторів у політичному, соціальному та економічному розвитку держави; поширенням глобалізаційних та інтеграційних процесів у світі, бурхливим розвитком інформаційно-комунікаційних технологій. Об-равши європейський вектор розвитку, практично через невеликий історичний промі-жок часу від проголошення незалежності Україна приєдналася до Болонського проце-су, що також викликало не тільки значні зміни у змісті й організації вищої освіти, а й вплинуло на всі інші ланки освіти.
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ
Теорія і практика управління соціальними системами 3‘2013 47
Складність реформування й подальшої модернізації освіти в Україні з позиції освітології полягала у тому, що сфера освіти в Україні не мала можливості рефор-муватися поступово. Освіта повинна була одразу відреагувати не тільки на значні соціально-економічні трансформації у самій країні, а й на історичні цивілізаційні змі-ни, враховувати глобалізаційні та інтеграційні процеси, реагувати на процес інформа-тизації суспільства, впроваджувати вимоги Болонського процесу.
Уряди багатьох країн ЄС також стикаються із більшістю тих проблем, що пос-тали перед Україною, хоча й у менш гострій формі [9]. Такі проблеми стосуються за-непаду та старіння населення, переструктурування економіки від виробничого секто-ру до сектору обслуговування, виникнення нових соціальних викликів, поглиблення соціальних нерівностей, а також послаблення суспільної солідарності.
Стикнувшись також з подібними труднощами, Україна змушена була долати ще виклики, пов'язані з фундаментальними змінами в її економічній моделі – перехід від командно-авторитарної до ринкової економіки, від однопартійної політичної сис-теми до багатопартійного демократичного уряду, що у свою чергу спричинило неста-більність в економічній та політичній системах.
У цьому контексті слушною є думка, що для будь-яких соціальних систем іс-нують певні обмеження щодо кількості змін та реформ, які вони можуть безболісно абсорбувати [9]. Як зазначає В.Г.Кремень, “суспільство є не машиною, а живим орга-нізмом, що розвивається і само організується за власними законами, яких не можуть порушити ентузіасти-реформатори. Вітчизняний досвід показав, що спроби абстрагу-ватися від логіки й темпів історичного розвитку, утиснути життя в рамки прекрасного ідеалу, який не відповідає рівню культури, призводять до порушення цілісності сис-теми самоорганізації суспільства” [4, с.72]. На наш погляд, ці слова можна віднести й до реформування сфери освіти в Україні. Саме через перенасиченість докорінних змін в Україні українська система освіти реформувалася болісно.
Таким чином, реформування сфери освіти в Україні не можна схарактеризува-ти як поступове, етапи реформи були розмитими у часі, накладалися один на одний, що значною мірою призвело до нагромадження цілей реформування й модернізації освіти, їхньої непослідовності і при цілком правильній постановці важкими для вико-нання.
У Білій книзі національної освіти України зазначається, що розвиток українсь-кої освіти впродовж розбудови державної незалежності відбувався в умовах супереч-ливих внутрішніх впливів політичних, економічних, культурних і власне освітянських чинників. До головних з них, зокрема, віднесено [1]:
політична нестабільність, часті зміни владних команд, невизначеність орі-єнтирів щодо ідеологічної консолідації суспільства;
непослідовність, недостатня наукова обґрунтованість державної політики у галузі освіти;
руйнівні соціальні ефекти освіти (корупція, політизація управління, нерів-ність у можливостях здобуття якісної освіти);
відсутність моніторингу якості проведених реформ, низький рівень участі громадськості у реформуванні освіти, управлінні нею, оцінюванні її якості;
тривала економічна й екологічна кризи; демографічні зміни (зниження на-роджуваності, міграція, збільшення кількості знелюднених населених пунктів);
криза сім'ї як соціального інституту;
вибуховий розвиток засобів масової інформації і комунікації (Інтернету), які нарощують свій суперечливий вплив на дітей і молодь;
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ
48 Теорія і практика управління соціальними системами 3‘2013
майже нерегульований державою і місцевою владою розвиток освітянських мереж;
розбалансування кількісних і якісних показників професійно-технічної і вищої освіти із потребами економіки, ринку праці;
розрив у часі і змісті модернізаційних процесів у загальній середній і ви-щий освіті;
незабезпеченість системності заходів, як того вимагають цінності людино-центрованої освіти щодо утвердження цих цінностей на всіх рівнях освіти.
Стратегічні цілі реформування освіти у будь-якій країні визначаються освіт-ньою політикою й законодавчо закріплюються освітнім правом.
Пріоритетні цілі реформування освіти в Україні можна класифікувати як:
цілі освіти, що пов’язані з світовими процесами глобалізації, інтеграції та інформатизації суспільства;
цілі, що спрямовували освіту на гармонізацію розвитку особистості, суспі-льства і держави, як цілі-відповіді на виклики, що постали перед країною та її грома-дянами внаслідок значних соціально-економічних змін у країні і потребували від ко-жного громадянина і суспільства в цілому адаптації до нових політичних, правових і економічних умов;
цілі, що пов’язані з реформуванням освіти відповідно до обраного країною європейського вектору розвитку.
Основні принципи реформування освіти в Україні були окреслені урядом 1992 року на Першому конгресі українських освітян. У 1993 році була прийнята Державна національна програма “Освіта” (“Україна ХХІ століття”), яка визначала стратегічні завдання реформування освіти в українській державі: відродження і розбудова націо-нальної системи освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян україн-ської держави; формування освіченої, творчої особистості; виведення освіти в Україні на рівень розвинених країн світу шляхом докорінного реформування її концептуаль-них, структурних, організаційних засад. Також передбачалося створення на рівнопра-вній основі недержавних та глибока демократизація традиційних навчально-виховних закладів [2].
У розділі щодо вищої освіти були виділені напрями її реформування, які тор-калися таких важливих змін, як доступ до вищої освіти; зміст та координація системи вищої освіти; методи викладання; автономія вищих навчальних закладів; державний контроль за освітою; диверсифікація освітнього планування та фінансування; демок-ратизація управління навчальними закладами.
Розгляньмо основні проблеми, які постали у зв’язку з реформуванням й модер-нізацією вищої освіти.
Треба зазначити, що в Україні державна політика у сфері вищої освіти перебу-ває в компетенції Верховної Ради України, управління цією ж сферою є в компетенції Кабінету Міністрів, Міністерство освіти і науки України є значно більшою мірою від-повідальне за характер та розвиток вищої освіти, аніж аналогічні міністерства в бага-тьох інших європейських країнах.
До основних положень державної політики у сфері вищої освіти, зокрема, мо-жна віднести: громадяни України мають право здобувати вищу освіту в державних та муніципальних вищих навчальних закладах безкоштовно на конкурсній основі. За-уважимо, що починаючи з 1997, ті, кому не вдалося здобути “безкоштовне” місце для навчання, мають можливість вступити до вишу на контрактній основі. Наступні важ-ливі положення державної освітньої політики стосуються того, що на процес здобуття
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ
Теорія і практика управління соціальними системами 3‘2013 49
вищої освіти не повинні впливати політичні партії, громадські та релігійні організації; українська вища освіта повинна бути інтегрована у всесвітню систему вищої освіти, зберігаючи при цьому свої цінності і традиції; повинна існувати державна підтримка пріоритетних галузей досліджень з фундаментальних та прикладних наук.
Законодавчою основою для вищої освіти в Україні є Конституція України, За-кон України "Про освіту", Закон України "Про вищу освіту" (2002 рік), доповнені ін-шими більш вузькими законодавчими актами, а також указами та постановами Прези-дента та Кабінету Міністрів. Приєднання України до Болонського процесу в травні 2005 року спричинило появу ще інших нормативних документів щодо організації на-вчального процесу у вищій школі. Впровадження цих законів вимагало серйозних змін у структурі, змісті, фінансуванні та управлінні освітою. Реформи мали на меті наблизити українську національну систему освіти до європейської.
Порівняно з європейськими країнами значною проблемою для української ви-щої освіти є проблема автономії вищих навчальних закладів, яка в Україні є досить обмеженою.
Так, до повноважень Міністерства освіти і науки України належать, зокрема, аналіз та прогнозування діяльності у всій галузі вищої освіти та дотичність цієї діяль-ності до позаосвітнього середовища, включаючи планування робочої сили; формулю-вання державної політики у сфері вищої освіти та наукових досліджень (із затвер-дженням наукових ступенів і вчених звань, складу спеціалізованої вченої ради тощо), розроблення програм розвитку та стандартів вищої освіти; визначення обсягів матері-ально-технічного забезпечення та фінансової підтримки для вищих навчальних закла-дів; контроль за дотриманням стандартів вищої освіти; ліцензування та акредитація вищих навчальних закладів; узгодження з вищими навчальними закладами схем під-готовки кваліфікованих спеціалістів тощо.
Керівникам вищих навчальних закладів закон в Україні надає значно вужчі права і повноваження, зокрема, складати документи про заснування вищого навчаль-ного закладу; організовувати ліцензування вищих навчальних закладів; здійснювати контроль над фінансовою та економічною діяльністю вищого навчального закладу; здійснювати контроль над виконанням вимог, викладених при заснуванні вищого на-вчального закладу та інших юридичних зобов’язань; приймати стратегічні рішення, які стосуються внутрішньої організації та розвитку вищого навчального закладу [9]. Крім того, вони можуть: визначати методи навчання та викладання; приймати на ро-боту працівників; розробляти свої власні дослідницькі програми; створювати факуль-тети, відділення, центри дослідження, нові вищі навчальні заклади; займатися видав-ничою діяльністю; співпрацювати з іншими вищими навчальними закладами та із зо-внішніми структурами на реґіональному, національному чи міжнародному рівнях; по-давати пропозиції щодо внесення змін до законодавства у сфері вищої освіти.
У контексті цілей й здобутків реформування й модернізації вищої освіти в Україні значний інтерес становлять висновки європейських експертів щодо реформу-вання вищої освіти в Україні. Наведемо найголовніші з них [9].
Щодо освітнього права в Україні, то експертна група європейських експертів дійшла до висновку, що існує певна непослідовність між законодавством у сфері осві-ти та трудовим законодавством, що обмежує ефективність його виконання. Недостат-ня узгодженість між класифікаціями освітньої й професійної кваліфікації, з одного боку, та класифікаційною структурою переліку професій, з іншого, негативно позна-чається на працевлаштуванні випускників вищих навчальних закладів, зокрема із сту-пенем “бакалавра”, на утвердженні цього ступеня як законного ступеня освітньо-
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ
50 Теорія і практика управління соціальними системами 3‘2013
кваліфікаційного рівня вищої освіти, який надає доступ до ринку праці. Експерти вважають, що необхідно переглянути зв’язок між професійними класифікаціями та освітніми кваліфікаціями з перспективою їхнього розділення за винятком тих випад-ків, коли існують вагомі причини для їх збереження, наприклад медицина, стоматоло-гія, фармакологія тощо.
Крім того, хоча законодавство надає можливість вищим навчальним закладам отримати більшу автономність відповідно до демократичних принципів управління освітою через введення на різних рівнях в установах органів самоуправління, на прак-тиці це суттєво нівелюється збереженням за міністерствами повноважень щодо за-твердження більшості з цих нових свобод [9]. Треба зазначити, що централізований контроль і збереження впливу на зміст курикулуму навчальних програм та дидактич-них вимог підриває ініціативу та можливості вищих навчальних закладів щодо реагу-вання на запити ринку праці.
Щодо організаційної структури вищих навчальних закладів, то експерти зазна-чають, що практично всі вищі навчальні заклади в Україні реорганізували традиційну систему підготовки фахівців з метою введення й пристосування до ступеня “бакалав-ра”, здобуття якого потребує чотири роки навчання, та ступеня “магістра”, який пот-ребує один-два роки навчання, хоча у різних навчальних закладах спостерігається ба-гато відмінностей як у термінах навчання, так і у його змісті (переліку навчальних ди-сциплін). Найбільшою перешкодою для впровадження двоступеневої системи підго-товки фахівців є існуючий взаємозв’язок між нашаруванням освітньо-професійних рівнів, кваліфікаційних рівнів та професійних рівнів. Позитивну оцінку європейських експертів отримали організаційні зміни, спрямовані на розвиток наукових досліджень в Україні в контексті завдань Лісабонської стратегії щодо створення європейського простору науково-дослідницької діяльності. Також висока оцінка була дана розвитку наукових досліджень в Україні. Разом з тим, було зазначено, що наука потерпає на національному рівні від недостатнього фінансування, фрагментації заходів та розпо-рошеності з точки зору ресурсів – людських та фінансових. Для подолання такої си-туації необхідно заохочувати співпрацю між науково-дослідними установами Націо-нальної академії наук України та університетами, які мають ґрунтовну наукову базу. Саме така співпраця сприятиме концентрації людських ресурсів та збільшенню фі-нансової підтримки наукової діяльності.
Щодо управління вищою освітою і забезпечення її якості, то експертами зазна-чено, що система забезпечення якості в Україні залишається надмірно залежною від моделей продуктивності виробництва (“вхід-вихід”), які походять від традицій конт-ролю за якістю в промисловому серійному виробництві, і меншою мірою пов'язані з моделлю забезпечення якості процесу. Ця модель централізованого контролю зали-шає за міністерствами відповідальність за мікроменеджмент низки аспектів вищої освіти, у першу чергу за курикулумом навчальних програм, що в більшості західних університетів є виключно компетенцією самих університетів. Така ситуація суттєво обмежує розвиток інституційної відповідальності за внутрішню якість процесів і по-яснює той факт, чому в Україні так мало використовується оцінювання самими сту-дентами академічних та інших послуг, які вони отримують. Експертна група визнала, що більшість проблем щодо забезпечення якості пов’язана з економічними умовами в Україні. Разом з тим, європейські експерти зазначили, що існують суттєві реґіональні відмінності у вирішенні цих питань. Зроблено висновок, що нерівності у сфері вищої освіти виражаються в уже закладених нерівностях у моделях розподілу бюджетів для міст, областей та районів.
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ
Теорія і практика управління соціальними системами 3‘2013 51
Найбільш визначальною особливістю студентства як соціальної групи в Укра-їні є його значне чисельне зростання, що позначається на зростанні коефіцієнта залу-чення населення до вищої освіти, який перевищує показники більшості країн ЄС. Ек-сперти вважають, що це є наслідком усвідомлення студентами та їхніми батьками ефективності інвестицій у здобуття вищої освіти. Разом з тим, падіння відсотку наро-джуваності, еміграція молоді за кордон та глибокі структурні проблеми української економіки дають привід сумніватися щодо стійкої тенденції розширення освітнього сектора. Іншою важливою тенденцією є зміни у виборі напряму навчання й навчаль-них дисциплін, зокрема природничих наук, технологічних і інженерних спеціальнос-тей на користь гуманітарних спеціальностей та тих предметів, які найбільше асоцію-ються з розвитком нової ринкової економіки [9].
Невдоволення студентів здебільшого стосуються занадто високої теоретичної спрямованості навчальних курсів, недостатніх можливостей щодо розвитку практич-них навичок, обмеженої можливості вибору навчальних дисциплін, застарілих дидак-тичних методів навчання, недостатньої матеріально-ресурсної бази навчального про-цесу, а також відсутності фінансової підтримки для програм навчання за кордоном. Досить цікавим є враження європейських експертів стосовно того, що в університетах існує певний культурний конфлікт поколінь. Упродовж одного покоління українське суспільство стало свідком значного зростання нерівності доходів та загальної демон-страції багатства окремими прошарками, порівняно з якими різниця у доходах у часи радянського режиму видається незначною. Це спричинило виникнення у молоді ін-струментального підходу щодо освіти, що суперечить з цінностям більшості їхніх ви-кладачів.
Щодо міжнародної співпраці, то в Україні використовують всі можливості для обміну викладачів та студентів, розбудови міжнародних програм поєднання викла-дання та науково-дослідницьких робіт. Основними перешкодами в цьому напрямі за-лишається недостатній рівень володіння іноземними мовами та брак коштів для підт-римки програм навчання за кордоном. В Україні існує проблема щодо фінансування міжнародних програм навчання студентів та молодих науковців, підвищення їхньої мобільності, хоча такі заходи є невід’ємною частиною програм нової європейської політики сусідства та партнерства. Розуміння та широке використання англійської мови, на думку європейських експертів, може стати вагомою перевагою щодо амбіцій України в Європі та зростання іноземних інвестицій в Україні.
Для оцінки реформування й модернізації вищої освіти велике значення мають контакти вищих навчальних закладів із зовнішніми організаціями та приватними біз-нес-структурами. Було зазначено, що зв’язок між вищою освітою і виробничим сек-тором, який існував у радянський період, було втрачено з 1991 року. Україна намага-ється відновити модернізовану версію цієї співпраці стосовно європейської політики Інновацій, Підприємництва та Неперервного (ціложиттєвого) навчання. Роботодавці в Україні вказують на неналежний рівень підготовки випускників університетів до тих завдань, які на них покладаються при влаштуванні на роботу. На їхню думку, пробле-ма полягає в курикулумі навчальних програм, який є занадто затеоретизованим, і ме-тодах навчання, які не сприяють розвитку тих навичок, яких потребує нова економіч-на реальність. Європейські експерти зазначили, що існуюча в Україні система вищої освіти є несумісною з ринковою економікою і становить серйозну перешкоду для ін-новаційного розвитку курикулуму навчальних програм та мобільності фахівців. Існує гостра необхідність проведення постійного та ґрунтовного аналізу національного й реґіонального ринків праці для формування політики працевлаштування щодо потреб
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ
52 Теорія і практика управління соціальними системами 3‘2013
ринкової економіки, створення структури інформування роботодавців про зміни у на-ціональній системі кваліфікацій та кваліфікаційні можливості ступеня “бакалавра”. Це сприятиме введенню інноваційних змін у курикулум навчальних програм, підви-щенню ефективності безперервних програм навчання та розвитку служб працевлаш-тування та кар’єрного зростання студентів.
Модернізація вищої освіти, яка здійснюється в Україні з метою пристосування до Болонських принципів, не буде ефективною для української економіки та націона-льних амбіцій країни, якщо залишиться існуючий рівень централізованого контролю над визначенням того, який освітньо-кваліфікаційний рівень є обов’язковим, для якої посади та кількості студентів, які можуть закінчувати університет щороку з певними кваліфікаційними рівнями та певною спеціалізацією. Ринкова економіка пов’язана з гнучким ринком праці. Це питання по суті є аспектом більш широкої проблеми: ав-тономії та самоврядування вищого навчального закладу.
Таким чином, можна зробити висновок, що більшість з існуючих проблем ви-никають з того факту, що Україна на даному етапі все ще залишається країною з пе-рехідною економікою та суспільством, яке переживає період змін. Більшість з окрес-лених проблем у галузі вищої освіти України можна звести до одного ключового пи-тання: знаходження балансу між автономним правом вищого навчального закладу ро-звивати освіту та науковими дослідженнями для української економіки і суспільства, а також відповідальністю держави за забезпечення якості, підзвітності, чесності та доступності. Саме тому необхідним є подальший розвиток інституційної автономії вищих навчальних закладів.
На думку європейських експертів, сектор вищої освіти в Україні потребує капі-таловкладення для покращення умов навчання та дослідницької діяльності, оновлення навчальних корпусів та гуртожитків, майстерень, корпусів для практичних занять та лабораторій, засобів навчання, обладнання та інструментів. Варто підкреслити, що вирішення цієї проблеми потребує розвитку економіки освіти, проведення спеціаль-них досліджень різних механізмів фінансування та систем бюджетування й фінансо-вого управління в європейських країнах на предмет розгляду їхнього модифікованого застосування в системі вищої освіти України. Проблемою для України залишається запровадження нових форм фінансування, зокрема на конкурсній основі, для підтри-мки зацікавленості й взаємодії між університетами та бізнес-середовищем. Нові на-прями співпраці повинні не лише стосуватися розвитку інновацій та комерціалізації, але й залучати роботодавців до співпраці разом з науковцями в окремих робочих гру-пах з метою створення нових або модернізації існуючих програм навчання, менторсь-кої підтримки та тренінгу студентів щодо працевлаштування та розвитку підприємни-цьких навичок, а також задля забезпечення програм стажування чи практичної участі студентів у “реальних проектах”.
Для покращення економічної та освітньої ефективності вищої освіти європей-ські експерти також рекомендували як об’єднання малих навчальних закладів з вели-кими класичними університетами, так і групування вищих навчальних закладів, які спеціалізуються в схожих галузях наукового знання, технологій та інженерних на-прямів в “кластери”, які через наукові та технологічні парки об’єднувалися б з прива-тними підприємствами, що також працюють в подібних напрямах [9].
Трансформаційні процеси в Україні спонукують до формування оптимальної мережі вищих навчальних закладів та їх урізноманітнення. Поява великої кількості національних університетів (понад 100) в Україні призвело до знецінення почесного статусу національного закладу та додаткового навантаження на державний бюджет.
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ
Теорія і практика управління соціальними системами 3‘2013 53
Для порівняння можна розглянути досвід створення мережі нових типів вищих навча-льних закладів у Російської Федерації. Така мережа включає: університети з особли-вим статусом – національні (2, Московський державний університет імені М. І. Ломо-носова та Санкт-Петербурзький державний університет), федеральні університети (8) і національні дослідницькі університети (29). Федеральні університети створюються у формі державних автономних закладів, мають офіційний статус і включаються у ви-дову класифікацію вищих навчальних закладів. Особливою категорією вищих навча-льних закладів є національні дослідницькі університети. Урядом Російській Федерації визначено порядок створення і статус національних дослідницьких університетів (на-дається на 10 років за результатами конкурсного відбору програм розвитку універси-тетів), що пов’язано з додатковим фінансуванням університету. До групи елітарних вищих навчальних закладів, які, зберігаючи основну місію університету, розширюють функції та повністю беруть на себе відповідальність за якість підготовки фахівців, входять тільки два університети: Московський державний університет імені М. І. Ломоносова та Санкт-Петербурзький державний університет.
Модернізація вищої освіти в Україні триває. Суспільство чекає на прийняття нового закону про вищу освіту, і сьогодні немає впевненості у тому, який вектор роз-витку вищої освіти буде у ньому закладено. Об’єктивний розвиток українського сус-пільства, взаємодія України з Європою і світом вимагає від системи вищої освіти України подолати сучасний її стан, який характеризується одним ключовим словом – неефективність [3]. Разом з тим, на нашу думку, значною мірою ця неефективність закладена в освітній політиці, освітньому праві, управлінні освітою, у недостатній ро-зробленості соціологічних та культурологічних проблем освіти, недостатньому осми-сленні історичного досвіду розвитку української освіти.
Таким чином, одним із ключових завдань модернізації вищої освіти є забезпе-чення її якості, побудова ефективної освітньої системи вищих навчальних закладів з дієвою економікою та управлінням, яка відповідає як запитам сучасного життя, пот-ребам розвитку країни, суспільства, держави, так і потребам та інтересам особистості. При цьому потрібно чітко мати на увазі ще одне фундаментальне завдання модерніза-ції, яке продиктоване входженням вищої освіти у принципово нову стадію свого роз-витку. На сучасному етапі суспільного життя та своєї власної історії освіта, зокрема, вища, стає не тільки найважливішою соціальною сферою, але й у прямому значенні найважливішою економічною галуззю [3]. Вона відіграє все більш важливу роль у на-громадженні та розвитку людського капіталу. Тому перспективи зростання добробуту нашої країни пов’язані із збільшенням значущості української освіти.
Освітні реформи і модернізація освіти повинні не тільки декларуватися, а й ре-алізуватися як загальнонаціональне завдання, масштабна акція всієї країни, що про-водиться при ефективному співробітництві всього суспільства і держави. Тільки у та-кому випадку можна досягти нової якості освіти, що відповідає сучасним запитам ко-жного громадянина, суспільства і держави.
Відомий британський професор, фахівець із соціології освіти Бейзил Берштайн колись висловився в контексті освітніх реформ у Сполученому Королівстві, що відбу-лися у 70-80-х роках ХХ ст.: “Школи не зможуть компенсувати суспільства”. Ці сло-ва, на нашу думку, можна віднести до всієї освіти України та процесу її модернізації і європеїзації. Сфера освіти в Україні зробила значний внесок у наближення України до Європейського Союзу, але існують обмеження, пов’язані з економічними труднощами й тим, що продовжують існувати соціальні системи, які підтримували інший економі-чний лад та соціальні порядки.
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ
54 Теорія і практика управління соціальними системами 3‘2013
Досягнення нової якості освіти залежить від ефективної економіки освіти, ефе-ктивних нормативно-правових та організаційно-фінансових механізмів залучення та використання ресурсів, реального соціального статусу, професійного рівня педагогіч-них працівників, їх підтримки з боку держави; реорганізації системи управління осві-тою відповідно до завдань освітніх реформ [3]. Досягнення ефективності сучасної сфери освіти, подолання її відірваності від потреб країни залежать від усвідомлення на державному рівні, що освіта набуває таких доленосних якостей для суспільства, що потребує досліджень власного розвитку з позицій сучасної методології міждисциплі-нарності.
Список літератури: 1. Біла книга національної освіти України / Т.Ф. Алексєєнко, В.М.Аніщенко, Г.О.Балл [та ін.]; за ред.акад. В.Г. Кременя; НАПН України. – К.: Ін-форм.системи, 2010. – 342 с. 2. Державна національна програма “Освіта” (Україна ХХІ століття) // Освіта. – 1993. – №44–46. – 62 с. 3. Катеринчук О.В. Модернізація системи освіти [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://intkonf. org/katerinchuk-ov-modernizatsiya-sistemi-osviti/ 4. Кремень В.Г. Філософія національної ідеї. Людина. Освіта. Соціум. – К.: Грамота, 2007. – 576 с. 5. Левовицький Тадеуш. Професійна підго-товка і праця вчителів: наукове видання / Тадеуш Левовицький; переклад з польськ. А.Івашко. – К. – Маріуполь: Видавництво “Рената”, 2011. – 119 с. 6. Огнев'юк В.О. Фі-лософія освіти в структурі наукових досліджень феномену освіти / В.О.Огнев'юк // Шлях освіти. – 2009. - №4. – С. 2-6. 7. Огнев'юк В.О., Сисоєва С.О. Освітологія – науко-вий напрям інтегрованого дослідження сфери освіти / В.О. Огнев'юк , С.О. Сисоєва // Рідна школа. – 2012. - № 4-5. – С.44. 8. Сисоєва С.О. Суспільство і особистість: гармо-нізація розвитку / С.О. Сисоєва // Рідна школа, – 2012. - № 12 (996). – 80 с. – С. 8-12. 9. Рівний доступ до якісної освіти (звіт за перший етап). “Програма підтримки вироб-лення стратегії реформування освіти” [Електронний ресурс] / Режим доступу: www.irf.ua/files/ukr/programs_edu_ep_329_ua_eaqefv.doc 10. Lewowicki Tadeusz. Prob-lemy kształcenia I pracy nauczycieli Instytut Technologii Eksploatacji. – Państwowy Instytut Badawczy, Warszawa. – Radom, 2007. – 148 s.
Bibliography (transliterated): 1. Bіla kniga nacіonal'noї osvіti Ukraїni / T.F. Aleksєєnko, V.M. Anіshhenko, G.O.Ball [ta іn.]; za red.akad. V.G. Kremenja; NAPN Ukraїni. – K.: Іnform.sistemi, 2010. – 342 s. 2. Derzhavna nacіonal'na programa “Osvіta” (Ukraїna HHІ stolіttja) // Osvіta. – 1993. – №44–46. – 62 s. 3. Katerinchuk O.V. Modernіzacіja sistemi osvіti [Elektronnij resurs] / Rezhim dostupu: http://intkonf. org/katerinchuk-ov-modernizatsiya-sistemi-osviti/ 4. Kremen' V.G. Fіlosofіja nacіonal'noї іdeї. Ljudina. Osvіta. Socіum. – K.: Gramota, 2007. – 576 s. 5. Levovic'kij Tadeush. Profesіjna pіdgotovka і pracja vchitelіv: naukove vidannja / Tadeush Levovic'kij; pereklad z pol's'k. A.Іvashko. – K. – Marіupol': Vidavnictvo “Renata”, 2011. – 119 s. 6. Ognev'juk V.O. Fіlosofіja osvіti v strukturі naukovih doslіdzhen' fenomenu osvіti / V.O.Ognev'juk // Shljah osvіti. – 2009. - №4. – S. 2-6. 7. Ognev'juk V.O., Sisoєva S.O. Osvіtologіja – naukovij naprjam іntegrovanogo doslіdzhennja sferi osvіti / V.O. Ognev'juk , S.O. Sisoєva // Rіdna shkola. – 2012. - № 4-5. – S.44. 8. Sisoєva S.O. Suspіl'stvo і osobistіst': garmonіzacіja rozvitku / S.O. Sisoєva // Rіdna shkola, – 2012. - № 12 (996). – 80 s. – S. 8-12. 9. Rіvnij dostup do jakіsnoї osvіti (zvіt za pershij etap). “Programa pіdtrimki viroblennja strategії reformuvannja osvіti” [Elektronnij resurs] / Rezhim dostupu: www.irf.ua/files/ukr/programs_edu_ep_329_ua_eaqefv.doc 10. Lewowicki Tadeusz. Problemy kształcenia I pracy nauczycieli Instytut Technologii Eksploatacji. – Państwowy Instytut Badawczy, Warszawa. – Radom, 2007. – 148 s.
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ
Теорія і практика управління соціальними системами 3‘2013 55
УДК 37.014.53
Светлана Сысоева
ОБРАЗОВАТЕЛЬНЫЕ РЕФОРМЫ: ОСВИТОЛОГИЧЕСКИЙ КОНТЕКСТ
В статье проведен освитологичный анализ реформирования и модернизации выс-шего образования в Украине; раскрыто освитологичное содержание понятий “реформи-рование образования” и “модернизации образования”; обоснованы общие причины рефор-мирования и модернизации сферы образования; раскрыта взаимосвязь образовательных реформ и реформирования касающихся образования сфер жизнедеятельности общества; проанализированы выводы европейских экспертов относительно факторов, тормозящих развитие украинского высшего образования; обоснована необходимость развития иссле-дований самой сферы образования с позиции современной методологии миждисциплиарно-сти.
Ключевые слова: освитология, образовательные реформы, реформирование, моде-рнизация образования.
UDK 37.014.53
Svitlana Sysoieva
EDUCATIONAL REFORMS: OSVITOLOGICAL CONTEXT
The osvitological analysis of the reform and modernization of the higher education in Ukraine is made in the article; osvitological context of the notions “reform of education” and “modernization of education” is disclosed; the general principles of the reform and moderniza-tion of educational sphere are grounded; the interrelations of the education reforms and reforms of such spheres of the social activities that are closely associated with education are revealed; the conclusions of the European experts about factors that hamper the development of the Ukrainian higher education are analyzed; the necessity of the development of the educational sphere from the position of the modern methodology of the multidisciplinary is grounded.
Keywords: osvitologiya, educational reform, reform, modernization of education.
Стаття надійшла до редакційної колегії 10.04.2013
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ
56 Теорія і практика управління соціальними системами 3‘2013
УДК 37.014.53
В. С. Бакіров
СОЦІОЛОГІЧНИЙ ВИМІР МОДЕРНІЗАЦІЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ
Класичні університети переживають глибоку трансформацію своєї соціокультур-ної місії в умовах постіндустріального суспільства, глобалізації економічного та культур-ного простору, нової геополітичної ситуації, що не може не вносити істотних змін до до-слідницького порядку денного соціології вищої освіти.
Ключові слова: університети, соціокультурна місія, інституціоналізація інтелек-туальної праці, інституціоналізація наукового пізнання, інституціоналізація креативнос-ті, соціологія освіти.
У пострадянській Україні, як і в Росії, і в інших колишніх республіках Радянсько-го Союзу практично всі вищі навчальні заклади сьогодні позиціонують себе як універси-тети. У цьому не було б нічого поганого, якби в системі вищої освіти і в пострадянському суспільстві як такому не переважало спрощене уявлення про сутність, зміст і місії уні-верситетів. Державою вони сприймаються насамперед як структури професійної підгото-вки фахівців для виконання тих чи інших державних і суспільних функцій. Суспільством – як освітні структури, що дають професійну підготовку і дозволяють власникам універ-ситетських дипломів здобути більш високий соціальний і економічний статус. Централь-ною темою всіх дискусій останніх років, присвячених реформуванню вищої освіти, є проблема доступу до вищої освіти (наскільки вона справедлива, вільна від корупції і т.п.). Але ні журналісти, ні політики, ні експерти не бачать того, що ця тема, за всієї її важливості, не є визначальною. Визначальним є питання – у чому основна місія універ-ситетів у сучасних умовах, чи здатні вони її в принципі виконувати і що для цього потрі-бно зробити. На превеликий жаль, немає розуміння того, що університети повинні бути не фабриками робочої сили, нехай і кваліфікованої, але передусім справжніми і впливо-вими науковими і культурними центрами суспільства, які мають працювати на його зага-льний інтелектуальний рівень, на рівень його інтелігентності та креативності.
Звернімося коротко до історичної еволюції соціокультурної місії університетів. Перші університети виникли в кінці ХІІ - на початку ХІІІ століть як професійні корпора-ції, що перетворюють розумову працю у світську професію, що виробляють, зберігають і передають знання, які здійснюють підготовку наукових кадрів. Праця і вчителів, і учнів реґламентувалася, входила у певні організаційні рамки, легітимізувалася вищою церков-ною та світської владою. Основною соціокультурною місією перших університетів була інституціоналізація розумової праці, створення стану професійних інтелектуалів, які впливають на освіту, юридичну, медичну практику, розвиток мистецтв і наук.
Прихід індустріальної епохи поставив перед університетами нові завдання. Епоха вимагала активного наукового пізнання світу, конвертації наукових знань у промислові технології, раціоналізації всіх аспектів суспільного життя. На університети покладалася місія інституціоналізації наукового пізнання, організованого пошуку істини. Натомість вони отримали великі привілеї, головною з яких була можливість вести вільний науковий пошук безвідносно до конкретних практичних завдань, досліджувати те, що цікаво вче-ним, а не тільки те, що замовляє держава, суспільство, виробництво або хто-небудь ще. Це привілейоване становище було результатом тривалого розвитку університетів, бага-товікової боротьби з державою за свої права і свободи, наслідком величезного і незапе-речного авторитету університетів як вищих інстанцій розумного і морального.
© В. С. Бакіров, 2013
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ
Теорія і практика управління соціальними системами 3‘2013 57
Здавалося, ніщо не зможе порушити гармонії відносин суспільства і університе-тів. Тим більш несподіваними наприкінці ХІХ століття пролунали заяви про глибоку кризу університетів. Білл Риддінгс одним з перших звернув увагу на те, що ґрунт під університетами, раніше непорушний, починає відчувати помітні поштовхи – з'являють-ся альтернативні інститути виробництва знань і їх конвертації в технології, а націона-льні держави все менше відчувають потребу в університетах як інститутах обґрунту-вання і виправдання свого існування. Ідея національної ідентичності помітно втрачає свій політичний сенс і витісняється ідеями космополітизму, мультикультуралізму, гло-балізму і тому подібним. Для класичного університету такі тенденції означають, що держава втрачає до нього інтерес, помітно скорочує фінансування, відпускає його в са-мостійне інституційне плавання. Нові геополітичні умови перешкоджають “повернен-ню до рівня державного фінансування, характерному для західного університету в пе-ріод холодної війни, коли культура (як у гуманітарних, так і природничих науках) була полем суперництва наддержав. Нинішній економічний пресинг означає, що у нас немає жодних шансів повніше втілити гумбольдтовський ідеал, навіть якщо у наративу націо-нальної культури все ще є суб'єкт, здатний виступати його референтом” [1, с.198].
Університети стали втрачати свою монопольну роль наукового і кадрового за-безпечення виробництва, державного управління, інших соціальних практик. Намітився спад престижу і репутації університетів, внутрішнє сум'яття університетської спільно-ти, яка відчуває хиткість свого існування в нових умовах.
Яка доля чекає на університет? Проста і поспішна відповідь зводиться до ствер-дження, що він, заради свого виживання і збереження, повинен перетворитися в бюро-кратично організовану підприємницьку корпорацію, перейняти принципи управління, які практикуються бізнес-структурами. Підпорядковувати своє життя не абстрактним ідеалам істини, розуму, прогресу і культури, а економічній ефективності, що вимірю-ється категоріями прибутку, зростанням бюджету, оптимізацією витрат і надходжень. З'явилися університети, які стали на рейки підприємницького розвитку, що зуміли до-сягти істотного збільшення фінансової і матеріальної бази, комерціалізації природни-чих, точних наук, а також наук гуманітарних і соціальних, розгорнувши їх у бік прик-ладних розробок, що навчилися мати зиск з усього, з чого тільки це можливо [2, 3]. Але яка плата за ці успіхи, чи не є як такою втрата університетської ідентичності?
Чи залишається університетом вищий навчальний заклад, в якому центральна влада зосереджена в сильному вищому керівництві, яке не витерплює заперечень? Чи залишаєть-ся він університетом, якщо головною турботою професорів і критерієм оцінки їхньої робо-ти є не пошук істини, а пошук грошей? Чи залишається він університетом, якщо сакральні відносини “вчитель-учень” замінюються прагматичними “консультант-клієнт”?
Таких питань безліч, і відповіді на них не очевидні. Головне ж питання зводить-ся до такого: чи є необхідним сучасному суспільству університет у своєму класичному форматі, або воно цілком може без нього обійтися, не втративши при цьому духовний вимір свого буття?
Намагаючись відповісти на це питання, потрібно відштовхуватися від фундаме-нтальних інтелектуальних потреб нинішнього етапу цивілізаційного розвитку. Він від-різняється неймовірним збільшенням обсягу інформації, насамперед наукової, вже про-сте нагромадження якої дезорієнтує й ускладнює життя людини. Інтелектуальна актив-ність університетів у таких умовах повинна зміщуватися у бік інституціоналізованого виховання креативності. Креативний початок іманентно притаманний науковій роботі і завжди присутній в університетському житті. Але не як власне мета і керівний прин-цип, а як засіб і умова вирішення тих чи інших завдань. В умовах, коли на перше місце успішної практичної діяльності виходить не стільки створення нового знання, скільки вміння знайти вже готове знання в океані інформації і творчо ним розпорядитися, креа-
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ
58 Теорія і практика управління соціальними системами 3‘2013
тивність перетворюється в основну якість професіоналів. І ніякі інші соціальні інститу-ти не здатні стати центрами концентрації, виховання, розвитку й поширення креатив-ності, крім класичних університетів, які перебудовують відповідним чином форми і зміст своєї традиційної діяльності.
Друга фундаментальна соціокультурна потреба сучасного суспільства – форму-вання нової ідентичності людей. Це ідентичність не громадян замкнених і ізольованих національних держав, а широка транскордонна полікультурна ідентичність людей Єв-ропи, світу, глобалізованого людства. Людям необхідно вчитися жити в різних культу-рних просторах, переходити з одних просторів в інші, не відчуваючи культурного шо-ку, не впадаючи в шовінізм, ксенофобію, національну обмеженість. Єдиним інститу-том, відповідним до цієї потреби, є університети, що здатні переналаштовувати свої механізми формування культурної ідентичності, на цей раз не заради відокремлення, а заради об'єднання людей. Дж. Деланті підкреслює, що сучасний університет, на відміну від попередніх періодів своєї історії, втратив домінування у сфері виробництва знань. Але він продовжує відігравати центральну роль у соціальному і людському розвитку, «розвиває і збагачує глобальну політичну культуру, поєднуючи громадянство і знання. Саме таким чином університет здатний впливати на “суспільство знання” способами, які не зводяться повністю до ринкових сил »[6, c. 29].
Очевидно, що університети перебувають сьогодні на соціокультурному роздорі-жжі і будуть продовжувати свій розвиток одним із трьох можливих шляхів, кожен з яких заслуговує на увагу і може бути обраний.
Перший – беззастережний розвиток за моделлю підприємницького університету, максимальна комерціалізація ціною втрати традиційної університетської ідентичності та перспективою напруженої і не обов'язково успішної конкуренції з новими провайде-рами вищої освіти та освітніх послуг.
Другий – нічого принципово не змінюючи, наслідувати канони університету Модерну, перетворюючись на соціокультурний анахронізм і поступово здаючи свої по-зиції в освіті, культурі і суспільстві.
Третій шлях – усвідомити свою роль у контексті нової фундаментальної духов-но-інтелектуальної потреби суспільства – потреби в інституціоналізації креативності, потреби виховувати і розвивати креативне мислення в умовах зближення та взаємопро-никнення культур, їхнього активного діалогу, в умовах трансформації національно-культурних ідентичностей і викликів мультикультуралізму.
Для того щоб бути корисною в цій ситуації, соціологія вищої освіти повинна ар-тикулювати новий науковий порядок денний, осмислювати нові дослідницькі сюжети. Серед них – ідентифікація та аналіз соціокультурних бар'єрів модернізації вищої осві-ти, вивчення стереотипних особливостей ціннісно-смислової сфери викладачів і студе-нтів, що перешкоджають освоєнню ними нових поведінкових моделей. Важливим за-вданням соціології вищої освіти є дослідження можливих моделей інтернаціоналізації університетської освіти, умов роботи в мультикультурних студентських аудиторіях, введення студентів у світ глобальних цінностей зі збереженням уваги до цінностей на-ціонально-культурної ідентичності. Увага соціології вищої освіти повинна бути зверне-на до вивчення нових моделей взаємодії викладачів і студентів, до нових науково-педагогічних ролей викладачів, до оцінки різних варіантів університетської автономії та до безлічі інших тем, які допомагають зрозуміти проблеми та ризики трансформації університетів, їхньої взаємодії з іншими соціальними інститутами [5]. Необхідно відп-рацьовувати й удосконалювати всі сучасні методи емпіричних досліджень, які є в роз-порядженні соціологів, брати активну участь у великомасштабних міжнародних проек-тах, що дають можливість порівняльного аналізу соціокультурної та інституційної тра-нсформації університетів.
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ
Теорія і практика управління соціальними системами 3‘2013 59
Список літератури: 1. Риддингс Б. Университет в руинах. - М.: Изд. дом гос. ун-та - Вы-сшей школы экономики, 2011. – 304 с. 2. Кларк Б.Р. Создание предпринимательских университетов: организационные направления трансформации. - М.: Изд. дом гос. ун-та - Высшей школы экономики, 2011. – 240 с. 3. Кларк Б.Р. Поддержание изменений в уни-верситетах. Преемственность кейс-стади и концепций. - М.: Изд. дом гос. ун-та - Высшей школы экономики, 2011. – 312 с. 4. Delanty Gerard. The University and Cosmopolitan citi-zenship // Higher Education: New Challenges and Emerging Roles for Human and Social De-velopment. Global University Network for Innovation. - N.Y. - 2008. – 374 p. 5. Бакіров В.С. Соціологія вищої освіти: нові дослідницькі сюжети // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Зб. наук. пр.. – Вип. 15. – Харків: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2009. – С. 561–566.
Bibliography (transliterated): 1. Riddings B. Universitet v ruinah. - M.: Izd. dom gos. un-ta - Vysshej shkoly jekonomiki, 2011. – 304 s. 2. Klark B.R. Sozdanie predprinimatel'skih universitetov: organizacionnye napravlenija transformacii. - M.: Izd. dom gos. un-ta - Vysshej shkoly jekonomiki, 2011. – 240 s. 3. Klark B.R. Podderzhanie izmenenij v universitetah. Preemstvennost' kejs-stadi i koncepcij. - M.: Izd. dom gos. un-ta - Vysshej shkoly jekonomiki, 2011. – 312 s. 4. Delanty Gerard. The University and Cosmo-politan citizenship // Higher Education: New Challenges and Emerging Roles for Human and Social Development. Global University Network for Innovation. - N.Y. - 2008. – 374 p. 5. Bakіrov V.S. Socіologіja vishhoї osvіti: novі doslіdnic'kі sjuzheti // Metodologіja, teo-rіja ta praktika socіologіchnogo analіzu suchasnogo suspіl'stva: Zb. nauk. pr.. – Vip. 15. – Harkіv: HNU іmenі V.N. Karazіna, 2009. – S. 561–566.
УДК 37.014.53
В. С. Бакиров
СОЦИОЛОГИЧЕСКОЕ ИЗМЕРЕНИЕ МОДЕРНИЗАЦИИ
ВЫСШЕГО ОБРАЗОВАНИЯ
Классические университеты переживают глубокую трансформацию своей социокуль-турной миссии в условиях постиндустриального общества, глобализации экономического и культурного пространства, новой геополитической ситуации, что не может не вносить су-щественных изменений в исследовательской повестки дня социологии высшего образования.
Ключевые слова: университеты, социокультурная миссия, институционализация интеллектуального труда, институционализация научного познания, институционализа-ция креативности, социология образования.
UDK 37.014.53
V. Bakirov
THE SOCIOLOGICAL DIMENSION OF MODERNIZATION OF HIGHER EDUCATION
Classical universities are experiencing a profound transformation of its social-okulturnoy mission in the post-industrial society, globalization of economic and cultural space, a new geopolitical situation that can not make significant changes in the research agenda of the sociology of higher education.
Keywords: universities, socio-cultural mission, the institutionalization of intellectual labor, the institutionalization of scientific knowledge, institutionalization creativity, sociology of education.
Стаття надійшла до редакційної колегії 31.01.2013
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ
60 Теорія і практика управління соціальними системами 3‘2013
УДК 378:316.422
О.П. Мещанінов
СОЦІАЛЬНА ФУНКЦІЯ ІННОВАЦІЙНОЇ УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ
СИСТЕМИ ОСВІТИ
Феномен університетської системи освіти проаналізовано з позиції потреб та тен-денцій, що властиві постіндустріальному суспільству, яке прагне здійснити розвиток та перехід до інформаційного суспільства. Соціальна функція інноваційної університетської системи освіти обґрунтована через необхідність дотримання балансу потреб особистос-ті та суспільства, студентства та професорсько-викладацького складу, реґіону та краї-ни, гуманітарних та ринкових цінностей, національних та глобальних, міжнаціональних пріоритетів.
Ключові слова: соціальна функція, університетська система освіти, баланс потреб особистості та суспільства, ефективність та продуктивність, економічне зростання та соціальний розвиток, національні та глобальні пріоритети, гуманітарні та ринкові цінно-сті, індивідуальна свідомість, сталий розвиток.
Глобальний характер змін, що відбуваються наприкінці ХХ – на початку ХХІ сто-ліття, зумовлює як першочергове завдання інтеграцію системи освіти України в європей-ський освітній простір. Українська освітня система має адаптуватися до європейської си-стеми і при цьому зробити власний вагомий внесок у її збагачення. Європейська освіта набуває рис глобальної, інтердержавної та полікультурної системи з формування нової генерації особистостей при збереженні та розвитку національного характеру її націона-льних підсистем [8, с. 17-24].
Зміни, що відбуваються навколо нас, проходять все з більшою швидкістю. Не помі-тити зміни неможливо. Але зі змінами соціально-економічних відносин відбуваються зміни й університетської системи освіти, найважливішої соціальної інституції. Отже, по-стає питання про нову роль, місію університету у світі та реґіоні, що і зумовлює, визна-чає наукову проблему пошуку, окреслення соціальної функції, моделі розвитку реґіона-льної системи університетської освіти в Україні.
Метою статті є встановлення концептуальної чіткості проблеми через висвітлення синергeтичного характеру комплексу компонентів, які зумовлюють спрямованість розви-тку університетської системи освіти, розвитку, що розширює можливості як університе-ту, так і регіону.
Становлення суверенної незалежної України, її сталий розвиток при обмеженості матеріальних ресурсів можливі лише за умови залучення та всебічного розвитку інтелек-туального ресурсу особистості та суспільства, що зумовлює соціальний запит на високий рівень освіченості, культури та професіоналізму нового покоління фахівців.
Розвиток системи освіти відповідає розвитку суспільства [14, c. 61], а напрями ре-формування вищої освіти мають адекватно враховувати тенденції реформування соціа-льно-економічних відносин у країні [26, c. 170-176].
У 2000 році понад 80% населення світу значних зусиль докладало у боротьбі за ви-живання. Як свідчать прогнози [5, c. 46], через 25 років ця кількість людей сягне 90%. За дослідженнями Комісії ООН, прибутки всього 1% найбагатших людей у 2001 році екві-валентні прибуткам 57% найбіднішого населення планети. Близько 25 млн осіб, що ста-новить 10% населення США, має сукупний прибуток вище, ніж сукупний прибуток 43% населення світу [7, c. 1, 70]. Цивілізація, де весь час поглиблюється небезпечний розрив між багатими та бідними державами і людьми, не може вважатися сталою.
© О.П. Мещанінов, 2013
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ
Теорія і практика управління соціальними системами 3‘2013 61
Усталеність соціального розвитку університетської системи освіти значною мірою залежить від вирішення двох проблем. По-перше, професорсько-викладацький склад університету - як основа у наданні навчальних послуг - повинен використовуватися з максимальною ефективністю. В цьому визначається загальнодержавний та соціальний інтерес, і він у багатьох складниках збігається з потребами керівництва закладу. Як за-уважує В.В. Бобров, протиріччя має непрямий характер і визначається відмінністю по-треб за результатами трудової діяльності: суспільство зацікавлене у кількісних та якісних показниках як навчальних послуг, так і випускників, а керівництво деяких за-кладів вважає ефективність як співвідношення максимальної платні за власну керуючу діяльність при мінімальних витратах на забезпечення навчального процесу. Абсолюти-зація тієї чи іншої тенденції небезпечна для суспільства. У першому випадку можливе панування витратного принципу використання професорсько-викладацького складу, у другому – суспільство може втратити багато форм та видів освітніх послуг, навчання спеціалістів за специфічними напрямами з урахуванням збитковості їхньої підготовки [8, с. 50]. Крім того, за результати надання освітніх послуг фінансові надходження тре-ба поділити між членами трудового колективу закладу. Коефіцієнт, що характеризує співвідношення максимального рівня заробітної платні до мінімального, у Радянському Союзі з різних джерел становив 4-6 до 1 [25, с. 203]. Наприкінці 90-х років у Росії він зріс до рівня 25-30 до 1 [2, c. 16].
Як зазначає В.В. Бобров, такий глибокий розрив не сприяє сталому характеру со-ціального розвитку, але попереднє співвідношення викликало незадоволення у суспіль-стві і визначалося як “уравніловка”, яка не сприяла реалізації потенціалу спроможних та заповзятливих людей. Тільки систематизована робота державних органів управління освітою, яка спирається на активну громадську діяльність науково-педагогічної грома-ди, дозволить своєчасно знаходити параметри сталого розвитку системи освіти та її найважливішого складника – підсистеми університетської освіти. Потрібний постійний моніторинг ефективності діяльності усіх членів, які забезпечують навчальний процес у закладі, їхнього внеску у підвищення якості навчальних програм та дослідних робіт, у формування додаткових фінансових надходжень за надання додаткових навчальних по-слуг, за оптимальним його розподілом, щоб кожен міг отримати достатню кількість ре-сурсів та можливостей для самоствердження у соціальному середовищі. Основним па-раметром при цьому буде баланс соціально-групових інтересів освітянської громади, що також є методологічною базою виховної роботи [2].
Перспектива переходу до постіндустріального суспільства залежить від доступу до освіти усіх прошарків населення, що збігається зі всестановою освітньою концепці-єю Петра Могили, яка реалізована у Києво-Могилянській академії майже 400 років то-му.
Зростання обсягів знань в інформатиці вдвічі відбувається кожні 5 місяців [4]. Це зумовлює перенос акценту в навчанні з передачі знання на процес їх народження. Тоб-то дослідницька робота викладачів разом зі студентами і є сучасною формою організа-ції навчально-виховного процесу. При цьому лише викладачі, які відповідально вико-нують свої обов’язки, у змозі сприяти вихованню відчуття відповідальності у студентів. Якщо на етапі індустріалізації суспільства різниця в ефективності вільної праці порів-няно з примусовою працею, коли виконавець відлучений від участі у процесі вироб-лення рішень, відрізнялась лише на шість відсотків, то на етапі інформатизації ця різ-ниця стає визначально великою. Вирішального значення набуває саме статус професор-сько-викладацького складу. Ставлення до викладачів мусить базуватися на принципах толерантності, поваги до культурних відмінностей, взаємодії та поваги, “культури оці-
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ
62 Теорія і практика управління соціальними системами 3‘2013
нки”. Культура – це наші скарби, спадок, і треба навчитися користуватися її результа-тами, розвивати різноманіття її проявів на шляху досягнення універсальності.
За результатами досліджень ми дійшли висновку про необхідність створення такої організаційної форми навчального процесу, яка б відповідала екології освіти та синер-гетичному взаємозбагаченню технічних і гуманітарних наук.
Університет покликаний надавати універсальні знання. Це досить гнучка, демо-кратична, багатоступенева система, що розв’язує в комплексі навчально-освітні та соціально-економічні проблеми як окремої людини, так і країни в цілому, має на меті задоволення культурно-просвітницьких та професійних освітніх потреб громадян. Тоб-то, як обґрунтовували ще Арістотель [6, с. 29], Платон [6, с. 261], Сенека [18, с. 159], мета освіти – це навчання та виховання вільної людини.
У зв’язку з цим варто особливо підкреслити цінність і перспективність положень І.А. Зязюна. “Смисл і ціль освіти – людина у постійному розвитку, її духовне станов-лення, гармонія її відносин з собою й іншими людьми, зі світом. У такий спосіб освіта на державному рівні створює умови розвитку – саморозвитку, виховання – самовихо-вання, навчання – самонавчання всіх і кожного... Отже, система освіти створюється для людини, функціонує і розвивається в її інтересах, слугує повноцінному розвитку особи-стості, і в ідеалі її призначення – щастя людини” [9, с. 14]. “Вищий результат освіти – духовний стан нації, зростання національної самосвідомості, коли в суспільстві існують ідеї, які мають загальний інтерес і можуть бути доступними для кожного громадянина” [9, с. 18].
Але варто нагадати думку Джона Дьюї (1859-1952) стосовно “старої освіти”, що підпорядковує дитину вимогам навчального плану, та “нової освіти”, яка підпорядковує навчальний план потребам дитини. На думку вченого, вчитель спрямовує навчальний процес так, щоб нерозвинуті можливості дитини знайшли своє застосування в тому си-стематизованому результаті суспільного попиту, який ми називаємо “навчальним пла-ном”. Учений зазначав, що “освіта – це розвиток досвідом, з досвіду і для досвіду” [29, с. 29].
В.І. Супрун звертає увагу на те, що, починаючи з 1987 року, лідери країн третього світу дійшли висновку, що ставати на шлях економічного змагання, гонки з самого по-чатку відомої невиграшної позиції – означає привести ту чи іншу країну з постіндустрі-ального співтовариства на грань соціального вибуху [24, c. 12].
Поняття “сталий розвиток” виникло перш за все всередині блоку екологічних проблем як домінуюча течія після закінчення етапу холодної війни. Все більше людей розуміють необхідність знайти якусь усталену рівновагу між природою та суспільст-вом. Необхідність побудови сталого суспільства з часом перемогла та порушила захис-ний пояс старих парадигм росту, валового національного продукту як цілей соціально-го розвитку. Концепція сталого розвитку почала перетворювати свідомість епохи інду-стріалізації у збалансоване екологічне бачення. При цьому людство повинно жити у га-рмонії і врівноваженій взаємодії з природою, яка потребує турботи й охорони. Згідно з принципами гуманізму і демократії у суспільстві повинно бути забезпечене рівне задо-волення потреб розвитку і якості життя, включаючи якість оточуючого середовища, рі-вень життя, культури й освіти, можливості для наступних поколінь [21, с. 3]. На думку О.С. Разумовського, сталий розвиток людства можливий лише при виконанні таких умов: заміна існуючих технологій на більш чисті і менш енерго- і ресурсоємні; посту-пова заміна невідновлюваної сировини на відновлювану; зниження темпів приросту чисельності людства; ріст продуктивності праці, що приведе до підвищення якості жит-тя; ріст наддержавного регулювання й управління через ООН та її установи; ріст дер-
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ
Теорія і практика управління соціальними системами 3‘2013 63
жавного регулювання й управління. Власне, наддержавне і державне регулювання й управління забезпечують реалізацію зазначених цілей та умов на підґрунті перенесення центру ваги, пріоритету від індивідуальних інтересів до суспільних.
У той же час поширення суто ринкових принципів поведінки на всі сфери суспі-льного життя вкрай небезпечне. Спостерігається відторгнення будь-яких фундамента-льних морально-етичних і духовних цінностей, які напрацьовані суспільством у процесі попереднього розвитку на шляху своєї історії. Утверджується пріоритетність ринкових цінностей над соціальними та духовними, замінюються фундаментальні принципи суто ринковою доцільністю. Внаслідок цього суспільство втрачає свої ціннісні орієнтири. Як небезпідставно наголошує відомий фінансист Дж. Сорос, “коли люди відмовляються від своєї віри у фундаментальні принципи і намагаються керуватися виключно резуль-татами своїх дій, суспільство втрачає стабільність” [23, c. 24]. Сучасна модель глобалі-зації в першу чергу для себе, для її окремих суб’єктів, а не глобалізація для всіх, є гли-боко хибною [5, c. 49].
Як зауважує В.Л. Іноземцев, “крах Радянського Союзу показав, що технологічні здобутки самі по собі не є гарантією прогресу; їх повинно супроводжувати засвоєння відповідних соціальних цінностей і інститутів. Тривала економічна депресія в Японії свідчить про глобальну кризу моделі “наздогоняючого” розвитку. У той же час динамі-ка європейських країн переконує в тому, що в США вперше за останні вісімдесят років з’явився рівний їм за економічним потенціалом партнер (а можливо, суперник)” [12, с. 106]. Отже, потрібні зближення рівнів економічного й соціального розвитку, “скоро-чення розриву між економічним ростом і соціальним розвитком” [13, с. 102]. Саме пер-спективи соціального розвитку визначають можливість синергетичної взаємодії техно-логічних інновацій і цінностей людини та суспільства.
Враховуючи реальний фінансовий стан університетів у сучасних умовах, ми та-кож дійшли висновку, що вільний вибір студентів та вищого навчального закладу ефек-тивніше впроваджувати шляхом надання можливості вибору блоку дисциплін, на зра-зок блоку дисциплін профілізації. Отже, як визначає Д. Белл, ефективність – це раціо-нальність у виборі між двома альтернативами [1, с. 224].
На думку Е. Фромма, сучасне технологічне суспільство як технологічна система “запрограмована за двома принципами, які визначають зусилля й думки всіх, кого вона охоплює. Перший принцип полягає в максимі: все, що можливо технічно зробити, слід зробити... навіть ціною відмови від задоволення багатьох потреб тут, на Землі. Цей принцип заперечує всі цінності, розвинуті гуманістичною традицією, згідно з якою вар-то робити лише те, що потрібно людині для її зростання, радості, розуміння того, що це прекрасно, що це є добром, що це є істиною. ... Якщо це технічно можливо, то решта цінностей нехтується, а підвалини етики визначаються технологічним розвитком.
Другий принцип – це максимальна ефективність і продуктивність. Як наслідок, вимога максимальної ефективності викликає вимогу мінімальної індивідуалізації.
... Обмежуючись вузькими рамками сьогоденних цілей компанії, можна зробити працівників слухняними й керованими, в результаті підвищуючи ефективність діяльно-сті компанії. Але коли йдеться про службовців як людей, то результатом також є вини-кнення в них почуттів меншовартості, стурбованості, пригніченості, які можуть приз-вести до байдужості або до ворожості” [28, с. 141-143]. Вчений особливу увагу звертає на усунення елементів творчості при означеній організації праці шляхом розподілу й членування завдань, коли не залишається потреби для розмірковувань та міжособового контакту. Ефективність у вузькому значенні виявляється надзвичайно неефективною,
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ
64 Теорія і практика управління соціальними системами 3‘2013
коли розширити межі часу й масштаби предмета аналізу, “може деморалізувати людей і дорого коштувати й людині, й суспільству”.
Панування цього ж принципу “максимальної продуктивності”, у простішому ви-гляді – “чим більше, тим краще”, призводить до порушення рівноваги у системі в ціло-му. “Якщо всі зусилля спрямовані на те, щоб робити більше, якість життя втрачає будь-яке значення, а діяльність, що була засобом, стає метою” [28, с. 144-145].
Зауважимо, що розвиток університетської освіти – це завдання, яке належить до стратегічних напрямів, що є прерогативою держави, підґрунтям її національної безпе-ки. Державу нового типу можуть побудувати лише високоосвічені власні нові націона-льні кадри, орієнтовані на національні інтереси, вільні люди з новим рівнем світогляду. Проблема підвищення якості освіти і її ефективного використання є комплексною і ви-значається як університетською системою освіти, так і системами, які використовують результати її діяльності – фахівців.
Як зауважує О.М. Новіков, університетська система освіти є особливим складни-ком соціальної системи [20]. Тому для аналізу можливості забезпечення її сталого ро-звитку потрібні дослідження та формування теоретичних соціально-педагогічних основ забезпечення сталого розвитку основного компонента системи – інноваційного універ-ситету з такою організацією керування, яка забезпечувала б задоволення потреб сучас-ного та майбутніх поколінь при збереженні високого інтелектуального ресурсного по-тенціалу творчої інтелігенції України [8, с. 51].
Сталий розвиток інноваційного університету трактується нами як процес, який визначає новий рівень функціонування інтелектуального потенціалу України, заснова-ного на докорінних змінах її історично сформованих параметрів: світоглядних, еко-номічних, соціальних, культурологічних, духовних, екологічних та інших. Зміни саме індивідуальної свідомості та характеру діяльності конкретної людини виступають як дійсні передумови виходу на рівень сталого розвитку. У цьому полягає феномен фор-мування індивідуальної свідомості сталого типу. Йдеться про необхідність впро-вадження системи теоретико-практичних дій, що забезпечать підвищення ступеня уста-леності індивідуальної свідомості випускників університету, відродження самосвідо-мості творчої інтелігенції та гідне ставлення до неї суспільства і держави.
Соціоприродна система, що рухається за принципами сталого розвитку, збільшує витрати на освіту, охорону здоров’я, науку, культуру, охорону природи; зростає серед-ня тривалість життя, а рівень виживання наближається до оптимального; покращення якісних та кількісних показників біосфери підвищує і “якість” людини, стимулює її інтелектуальний, виробничий та соціальний потенціал.
Університетська система освіти має бути центром національної освіти та культури в реґоні. Вона не може відокремлюватися від суспільного життя реґіону, а повинна групувати навколо себе всі активні, творчі прошарки, виконувати функцію каталізатора та власним життям стверджувати можливість і віру в сталий розвиток і реґіону, і України. Становлення університетської освіти в реґіоні є саме тим необхідним кроком активної політики держави щодо реалізації наукової ідеї пріоритету сталості розвитку та державної стабільності України, її єдності.
Як зауважує В. Ільїн, неможливо побудувати нову постіндустріальну цивілізацію, у підґрунті якої є high-tech, без утворення high-hume. Для ХХІ століття потрібні “само-достатні фахівці, які мають повну свободу реалізації своєї освіченої особистості, яка є кардинальною умовою для роботи з успіхом” [11, с. 169].
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ
Теорія і практика управління соціальними системами 3‘2013 65
Сьогоденною потребою стали творчий розум, організованість, відповідальність, уміння висунути конструктивні пропозиції та реалізувати їх. Тобто підвищується попит на професіоналів на всіх рівнях у державних та приватних структурах.
Таким чином, ефективність бажана у кожній цілеспрямованій діяльності в універ-ситетській освіті. Але треба враховувати людський чинник у межах більш широкої соціальної системи, в інтересах розвитку кожної особистості й суспільства. У кожному з типів діяльності в університетській освіті ефективність і продуктивність не повинні домінувати, щоб не допустити усунення елементів творчості.
Домінуючою тенденцією розвитку української університетської освіти стають ви-ховання, формування нового рівня світогляду, демократизація особистості та пристосу-вання її до життя в умовах свободи [10]. Свобода – це критеріальна ознака якості університетської освіти. Тобто для людини ХХІ століття свобода є першим правом. Усі зусилля щодо розвитку університетської освіти залишаються марними, якщо ми не здо-будемо для нас та не залишимо для нащадків права вибору. Тому в концепції сталого розвитку університетської освіти передбачено можливість вибору й забезпечено всім активним особистостям університетської освіти в реґіоні - абітурієнтам, студентам, викладачам, науковцям – пріоритет вибору шляхів реалізації власних прагнень та ро-звитку здібностей, доповнення принципу конкуренції принципом синергізму [16;17].
Е. Фромм висловлює “твердження про свободу як якість повністю людського бут-тя. Наскільки ми виходимо за межі турбот про фізичне виживання, наскільки нами не керують страх, безсилля, нарцисизм, залежність тощо, настільки ми долаємо примусо-вість. Любов, ніжність, розум, зацікавленість, цілісність та ідентичність – усі вони є ді-тьми свободи” [28, с. 183].
При цьому експертами Ради Європи прийняті як визначальні у навчанні та вихо-ванні учнів такі властивості [3, с. 41]: формування навичок толерантної взаємодії; набу-вання вмінь розв’язання різноманітних проблем; автономність у праці та вміння пра-цювати у колективі; навички збирання і відбору інформації, її поглибленого аналізу; формування мотивації до безперервного учіння; формування здібностей до креативної та інноваційної діяльності; гнучкість та психічна стійкість, налаштованість на присто-сування і діяльність у незвичних чи непередбачуваних ситуаціях і умовах. Стійке мир-не співіснування в Європі при культурному різноманітті європейської цивілізації мож-ливе лише при навчанні та вихованні “таких визначальних цінностей, як визнання Прав Людини, парламентської демократії, толерантності, поваги до чужої думки, а також со-лідарність, любов до ближнього, протистояння егоїзму та споживацькому ставленню до життя, почуття відповідальності й дотримання обов’язку, надійність у діяльності, відк-ритість до інших культур, рас і континентів” [3, с. 42].
Для більшості людей мають високу цінність такі можливості, як свобода пересу-вання і вибору місця проживання, політична, соціальна та економічна свобода, право на створення сім’ї, реалізації творчих здібностей, гарантія прав людини та інше. Концеп-ція людського розвитку передбачає можливість людей покращувати своє здоров’я, здо-бувати знання і професійні навички при одночасному використанні досягнутих резуль-татів, що надають ці можливості для відпочинку, праці, політичного, громадського та культурного життя. Збалансованість цих двох аспектів надає можливість досягти стало-го людського розвитку [25, с. 254] та є дійовим елементом у структурі управління змі-нами університетської освіти.
Експертами “Програми розвитку ООН” розроблена концепція людського розвит-ку, що базується на чотирьох основних положеннях – рівності, продуктивності, сталос-ті та розширенні можливостей [25, с. 253-254]: споконвічно усі люди повинні мати рів-
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ
66 Теорія і практика управління соціальними системами 3‘2013
ні можливості, що не залежать від статі, раси, національності, класової приналежності, походження, місця проживання, рівня добробуту і таке інше; усі люди повинні мати можливість підвищувати продуктивність своєї діяльності, повноцінно брати участь у процесі формування доходу та працювати за справедливу грошову винагороду; доступ до можливостей має бути забезпечений не тільки нинішнім, а й майбутнім поколіннями за рахунок усіх форм фізичного, людського та природного капіталу; розвиток має здій-снюватися зусиллями людей, а не тільки в інтересах людей, розширення можливостей означає підвищення відповідальності людей за долю своєї сім’ї, країни та людства в цілому.
Еволюційний підхід до розвитку не передбачає задані критеріальні функції. Кри-терій виживання є єдиним та визначальним для усіх. В еволюції немає заздалегідь за-даної мети. Цілі формуються, змінюються залежно від зовнішніх умов. “Розширений пакет” не купується, а “заробляється” [19, с. 63-65]. Університетська система освіти ро-зширює, доповнює свої цілі на рівнях: індивідуальному, реґіональному, національному та світовому. Узагальнюючи, ми дійшли висновку, що університетська освіта має бути системою постійного оновлення професійної освіти, виконувати етичну місію та інте-лектуальну роль у забезпеченні переходу до сталого розвитку цивілізації. Сутність тео-рії коеволюції М.М. Моісєєв вважав у тому, що механізми соціального виробництва повинні бути приведені у відповідність із законами розвитку природи [19, с. 139].
Визначимо чотири віхи історії розвитку свідомості, світогляду, ставлення тепері-шнього покоління до нащадків. Перша – XVIII століття з відомим висловом Людовіка XV: “Після мене – хоч потоп”. Друга віха висвітлюється думкою Д.І. Менде-лєєва [22, с. 800], що “ми не повинні залишати нащадкам менше, ніж отримали самі”. Третя віха формулюється у 80-ті роки XX століття, характеризується словами Нобелів-ського лауреата, ліберально-демократичного класика Фрідріха Августа Хайєка про те, що ми не повинні особливо турбуватися про майбутні покоління, оскільки останні не в змозі подбати про нас [15, с. 539]. Наступна, четверта, віха, що визначена 1992 року на Міжнародній конференції ООН у Ріо-де-Жанейро характеризується імперативом стало-го розвитку людства, правом на розвиток теперішніх поколінь не за рахунок наступних поколінь, без позбавлення їх можливості розвитку. Тобто усій університетській спіль-ноті треба визнати особисту відповідальність перед майбутнім поколінням, що є вито-ками концепції сталого розвитку.
Стає зрозумілим, що зі старим світоглядом, стереотипом мислення на шляху тех-нологізації цивілізації, за яким людство впевнено рухалося впродовж останніх чоти-рьох століть, однозначно не вижити нікому. Тому є багато свідчень – від Хіросіми і Чорнобиля до бомбардування у центрі Європи сербів та терористичні акти 11 вересня 2001 року у США. Саме дії локального характеру мали глобальний ефект.
Ідеться про вирішення завдань значного масштабу – про управління не тільки економікою, але і всім історичним процесом. Щоб аргументовано приймати відповіда-льні рішення, людині потрібно реально уявляти, між чим потрібно здійснити вибір.
Таким чином, соціальна функція інноваційної університетської системи освіти по-лягає у визначенні та прийнятті цінності рівноваги між природою та суспільством, у балансі індивідуальних та суспільних інтересів, у вихованні вільної людини, людини у постійному розвитку, розвитку досвідом, з досвіду і для досвіду, у тому, щоб сприяти соціальній мобільності та інтеграції різних соціальних груп, а соціальний розвиток по-лягає у розвитку свідомості особистостей, нової генерації молоді, у перемозі над ста-рою парадигмою економічного зростання, валового національного продукту як цілей соціального розвитку, у зближенні рівнів економічного й соціального розвитку, у мож-
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ
Теорія і практика управління соціальними системами 3‘2013 67
ливості синергетичної взаємодії технологічних інновацій і цінностей людини та суспі-льства. Зміни саме індивідуальної свідомості й характеру діяльності конкретної людини є дійсними передумовами виходу на рівень сталого розвитку суспільства, цивілізації.
Список літератури: 1. Белл Д. Прихід постіндустріального суспільства // Сучасна за-рубіжна соціальна філософія. Хрестоматія: Навч. посібник / Упоряд. Віталій Лях. – К.: Либідь, 1996. – С. 194-250. 2. Бобров В.В. К постановке проблемы “устойчивое разви-тие общества” // Гуманитарные науки в Сибири. – 1996. – № 1. – С. 14-19. 3. Васени-на И., Черняева В. Показатели корпоративной культуры вуза // Высшее образование в России. – 2004. – № 1. – С. 76-80. 4. Высшее образование в XXI в.: подходы и практиче-ские меры (ЮНЕСКО, Париж, 5-9 октября 1998 г.) // Alma mater. – 1998. – № 11. – С. 3-9; № 12. – С. 22-26; 1999. – № 1. – С. 30-37. 5. Гальчинський А. Глобальна криза чи кри-за глобалізації // Віче. – 2002. – № 1 (118). – С. 44-50. 6. Гончаренко С.У. Український педагогічний словник. – К.: Либідь, 1997. – 376 с. 7. Доклад о развитии человека за 2001 год. – Нью-Йорк: Оксфорд, 2001. – С. 2-9. 8. Журавський В.С. Вища освіта як фак-тор державотворення і культури в Україні. – К.: Видавничий дім “Ін Юре”, 2003. – 416 с. 9. Зязюн І.А. Інтелектуально творчий розвиток особистості в умовах неперервної освіти // Неперервна професійна освіта: проблеми, пошуки, перспективи: Монографія / За ред. І.А. Зязюна. – К.: Віпол, 2000. – С. 11-57. 10. Зязюн І.А., Сагач Г.М. Краса педа-гогічної дії: Навч. посібник для вчителів, аспірантів, студентів середніх та вищих на-вчальних закладів. – К.: Українсько-фінський інститут менеджменту і бізнесу, 1997. – 302 с. 11. Ильин В. Образование в XXI веке // Высшее образование в России. – 2004. – № 1. – С. 167-169. 12. Іноземцев В. Моделі постіндустріального розвитку // Економіка знань: виклики глобалізації та Україна / Під заг. ред. А.С. Гальчинського, С.В. Льовочкіна, В.П. Семиноженка. – К., 2004. – C. 105-160. 13. Кастельс М. Інформа-ційні технології, глобалізація і соціальний розвиток // Економіка знань: виклики глоба-лізації та Україна / Під заг. ред. А.С. Гальчинського, С.В. Льовочкіна, В.П. Семиножен-ка. – К., 2004. – C. 81-104. 14. Корсак К.В. Світ нового століття і його освіти // Віче. – 2002. – № 1 (118). – С. 58-66. 15. Малинецкий Г.Г. Физтех на рассвете // Я – ФИЗТЕХ / Сост.: Н.В. Карлов, Л.П. Скороварова, Н.Ф. Симонова. – М.: ЦентрКом, 1996. – С. 536-546. 16. Мещанінов О. Моделі університетської системи освіти: сьогодення та майбуття // Неперервна професійна освіта: теорія і практика: Науково-методичний журнал. – 2002. – Випуск 1. – C. 18-31. 17. Мещанінов О.П. Філософські аспекти розвитку універ-ситетської освіти // Педагогіка і психологія професійної освіти: результати досліджень і перспективи: Збірник наукових праць / за ред. І.А. Зязюна та Н.Г. Ничкало. – К., 2003. – С. 76-85. 18. Мудрость тысячелетий: Энциклопедия / Автор-составитель В. Балязин. – М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2000. – 848 с. 19. Новая парадигма развития России в ХХІ веке. Комплексные исследования проблем устойчивого развития: идеи и результаты / Под ред. В.А. Коптюги, В.М. Матросова, В.К. Левашова. – 2-е изд. – М.: Academia, 2000. – 416 c. 20. Новиков А.М. Российское образование в новой эпохе: Парадоксы наследия, векторы развития. – М.: Эгвес, 2000. – 272 с. 21. Разумовский О.С. Три подводных кам-ня концепции устойчивого развития человечества / Інститут философии и права СО РАН. – Новосибирск, 1997. – С. 3-8. 22. Советский энциклопедический словарь / Гл. ред. А.М. Прохоров. – 4-е изд. – М.: Сов. энциклопедия, 1989. – 1632 с. 23. Со-рос Дж. Криза глобального капіталізму. Відкрите суспільство під загрозою. – К.: Осно-ви, 1999. – 148 с. 24. Супрун В.И. Социальная акселерация или устойчивое развитие: реальность и парадигмы / Институт философии и права СО РАН. – Новосибирск, 1997. – С. 9-13. 25. Удотова Л.Ф. Соціальна статистика: Підручник. – К.: КНЕУ, 2002. – 376 с. 26. Указ Президента України від 12 вересня 1995 року № 832/95 “Про Основні
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ
68 Теорія і практика управління соціальними системами 3‘2013
напрями реформування вищої освіти в Україні” // Урядовий кур’єр. – 1995. – 25 верес-ня. 27. Указ Президента України “Про Основні напрямки реформування вищої освіти в Україні” № 832/95 від 12 вересня 1995 р. // Нормативно-правові акти про наукову та науково-технічну діяльність у вищих навчальних закладах України: У 2 кн. / За ред. Ю.І. Горобця та М.І. Папова. – Харків: Право, 2001. – Кн. 1. – 784 с. 28. Фромм Е. Революція надії // Сучасна зарубіжна соціальна філософія. Хрестоматія: Навч. посібник / Упоряд. Віталій Лях. – К.: Либідь, 1996. – С. 135-192. 29. Dewey John. Democracy and Education. – N.Y., 1956. – P. 256.
Bibliography (transliterated): 1. Bell D. Prihіd postіndustrіal'nogo suspіl'stva // Suchasna zarubіzhna socіal'na fіlosofіja. Hrestomatіja: Navch. posіbnik / Uporjad. Vіtalіj Ljah. – K.: Libіd', 1996. – S. 194-250. 2. Bobrov V.V. K postanovke problemy “ustojchivoe razvitie obshhestva” // Gumanitarnye nauki v Sibiri. – 1996. – № 1. – S. 14-19. 3. Vasenina I., Chernjaeva V. Pokazateli korporativnoj kul'tury vuza // Vysshee obrazovanie v Rossii. – 2004. – № 1. – S. 76-80. 4. Vysshee obrazovanie v XXI v.: podhody i prakticheskie mery (JuNESKO, Parizh, 5-9 oktjabrja 1998 g.) // Alma mater. – 1998. – № 11. – S. 3-9; № 12. – S.22-26; 1999. – № 1. – S. 30-37. 5. Gal'chins'kij A. Global'na kriza chi kriza globalіzacії // Vіche. – 2002. – № 1 (118). – S. 44-50. 6. Goncharenko S.U. Ukraїns'kij pedagogіchnij slovnik. – K.: Libіd', 1997. – 376 s. 7. Doklad o razvitii cheloveka za 2001 god. – N'ju-Jork: Oksford, 2001. – S. 2-9. 8. Zhuravs'kij V.S. Vishha osvіta jak fak-tor derzhavotvorennja і kul'turi v Ukraїnі. – K.: Vidavnichij dіm “Іn Jure”, 2003. – 416 s. 9. Zjazjun І.A. Іntelektual'no tvorchij rozvitok osobistostі v umovah neperervnoї osvіti // Neperervna profesіjna osvіta: problemi, poshuki, perspektivi: Monografіja / Za red. І.A. Zjazjuna. – K.: Vіpol, 2000. – S. 11-57. 10. Zjazjun І.A., Sagach G.M. Krasa peda-gogіchnoї dії: Navch. posіbnik dlja vchitelіv, aspіrantіv, studentіv serednіh ta vishhih na-vchal'nih zakladіv. – K.: Ukraїns'ko-fіns'kij іnstitut menedzhmentu і bіznesu, 1997. – 302 s. 11. Il'in V. Obrazovanie v XXI veke // Vysshee obrazovanie v Rossii. – 2004. – № 1. – S. 167-169. 12. Іnozemcev V. Modelі postіndustrіal'nogo rozvitku // Ekonomіka znan': vikliki globalіzacії ta Ukraїna / Pіd zag. red. A.S. Gal'chins'kogo, S.V. L'ovochkіna, V.P. Seminozhenka. – K., 2004. – C. 105-160. 13. Kastel's M. Іnforma-cіjnі tehnologії, globalіzacіja і socіal'nij rozvitok // Ekonomіka znan': vikliki globa-lіzacії ta Ukraїna / Pіd zag. red. A.S. Gal'chins'kogo, S.V. L'ovochkіna, V.P. Seminozhen-ka. – K., 2004. – C. 81-104. 14. Korsak K.V. Svіt novogo stolіttja і jogo osvіti // Vіche. – 2002. – № 1 (118). – S. 58-66. 15. Malineckij G.G. Fizteh na rassvete // Ja – FIZTEH / Sost.: N.V. Karlov, L.P. Skorovarova, N.F. Simonova. – M.: CentrKom, 1996. – S.536-546. 16. Meshhanіnov O. Modelі unіversitets'koї sistemi osvіti: s'ogodennja ta majbuttja // Neperervna profesіjna osvіta: teorіja і praktika: Naukovo-metodichnij zhurnal. – 2002. – Vipusk 1. – C. 18-31. 17. Meshhanіnov O.P. Fіlosofs'kі aspekti rozvitku unіversitet-s'koї osvіti // Pedagogіka і psihologіja profesіjnoї osvіti: rezul'tati doslіdzhen' і per-spektivi: Zbіrnik naukovih prac' / za red. І.A. Zjazjuna ta N.G. Nichkalo. – K., 2003. – S. 76-85. 18.Mudrost' tysjacheletij: Jenciklopedija / Avtor-sostavitel' V. Baljazin. – M.: OLMA-PRESS, 2000. – 848 s. 19. Novaja paradigma razvitija Rossii v HHІ veke. Kom-pleksnye issledovanija problem ustojchivogo razvitija: idei i rezul'taty / Pod red. V.A. Koptjugi, V.M. Matrosova, V.K. Levashova. – 2-e izd. – M.: Academia, 2000. – 416 c. 20. Novikov A.M. Rossijskoe obrazovanie v novoj jepohe: Paradoksy nasledija, vektory razvitija. – M.: Jegves, 2000. – 272 s. 21. Razumovskij O.S. Tri podvodnyh kamnja koncepcii ustojchivogo razvitija chelovechestva / Іnstitut filosofii i prava SO RAN. – Novosibirsk, 1997. – S. 3-8. 22.Sovetskij jenciklopedicheskij slovar' / Gl. red. A.M. Prohorov. – 4-e izd. – M.: Sov. jenciklopedija, 1989. – 1632 s. 23. Soros Dzh. Kriza global'nogo kapіtalіzmu. Vіdkrite suspіl'stvo pіd zagrozoju. – K.: Osnovi, 1999. – 148 s. 24. Suprun V.I. Social'naja akseleracija ili ustojchivoe
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ
Теорія і практика управління соціальними системами 3‘2013 69
razvitie: real'nost' i paradigmy / Institut filosofii i prava SO RAN. – Novosibirsk, 1997. – S.9-13. 25. Udotova L.F. Socіal'na statistika: Pіdruchnik. – K.: KNEU, 2002. – 376 s. 26. Ukaz Prezidenta Ukraїni vіd 12 veresnja 1995 roku № 832/95 “Pro Osnovnі naprjami reformuvannja vishhoї osvіti v Ukraїnі” // Urjadovij kur’єr. – 1995. – 25 veresnja. 27. Ukaz Prezidenta Ukraїni “Pro Osnovnі naprjamki reformuvannja vishhoї osvіti v Ukraїnі” №832/95 vіd 12 veresnja 1995 r. // Normativno-pravovі akti pro naukovu ta naukovo-tehnіchnu dіjal'nіst' u vishhih navchal'nih zakladah Ukraїni: U 2 kn. / Za red. Ju.І. Gorobcja ta M.І. Papova. – Harkіv: Pravo, 2001. – Kn. 1. – 784 s. 28. Fromm E. Revoljucіja nadії // Suchasna zarubіzhna socіal'na fіlosofіja. Hrestomatіja: Navch. posіbnik / Uporjad. Vіtalіj Ljah. – K.: Libіd', 1996. – S. 135-192. 29. Dewey John. Democracy and Education. – N.Y., 1956. – P.256.
УДК 378:316.422
А.П. Мещанинов
СОЦИАЛЬНАЯ ФУНКЦИЯ ИННОВАЦИОННОЙ
УНИВЕРСИТЕТСКОЙ СИСТЕМЫ ОБРАЗОВАНИЯ
Феномен университетской системы образования проанализирован с позиции потреб-ностей и тенденций, присущих постиндустриальному обществу, которое стремится осуществить развитие и переход к информационному обществу. Социальная функция ин-новационной университетской системы образования обоснована необходимостью соблю-дения баланса потребностей личности и общества, студентов и профессорско-преподавательского состава, региона и страны, гуманитарных и рыночных ценностей, национальных и глобальных, межнациональных приоритетов.
Ключевые слова: социальная функция, университетская система образования, ба-ланс потребностей личности и общества, эффективность и производительность, эконо-мической рост и социальное развитие, национальные и глобальные приоритеты, гумани-тарные и рыночные ценности, индивидуальное сознание, устойчивое развитие.
UDK 378:316.422
О. Meshchaninov
SOCIAL FUNCTION OF INNOVATIVE UNIVERSITY SYSTEM OF EDUCATION
The phenomenon of university education is analyzed from the perspective of the needs and trends that characterized the post-industrial society that seeks to achieve development and transi-tion to an information society. Social innovation function of university education is grounded through the need to respect the balance of the needs of the individual and society, students and faculty, the region and the country, humanitarian and market values, national and global, inter-national priorities.
Keywords: social function, university education system, balance the needs of the individual and society, efficiency and productivity, economic growth and social development, national and global priorities, humanitarian and market values, individual consciousness, sustainable devel-opment.
Стаття надійшла до редакційної колегії 22.03.2013
Немає коментарів:
Дописати коментар